Ця розповідь – про морського піхотинця, захисника Маріуполя, який у 2022 році опинився в російському полоні. Його утримували на «Гауптвахті» у Донецьку, де давали лише 25 грам хліба на добу. Він встиг відвідати відоме українським полоненим СІЗО №2 у Старому Осколі (Белгородщина), а в Таганрозі сидів майже в тій самій одиночній камері, що й маньяк Андрій Чікатило. Кожен момент на цьому шляху супроводжувався побиттям, знущаннями та тортурами. Зрештою, наш співрозмовник потрапив у безіменне СІЗО на Уралі, де українські полонені гнили заживо. Всі вони, чоловіки та жінки, були приречені померти стоячи, під радянську музику.
Кінець історії нашого співбесідника здається щасливим. Він повернувся додому під час чергового обміну полоненими. Проте є сумніви, що це остаточне завершення. На відміну від творів Шаламова чи Солженіцина, тут йдеться про реалії, що відбуваються просто зараз – десь в обнесених колючим дротом бараках, в країні «Інтервідєнія», Роскосмосу та «сімейних цінностей». Світ має про це знати.
«Я хотів би, щоб пережите, яким я поділився, не сприймалось як моє особисте. Це реалії тих, хто перебуває в полоні і слугує нагадуванням про те, що з нашими людьми відбувається прямо зараз», – каже наш співрозмовник.
2021 рік: гидкий запах війни у повітрі
На жаль, моя історія стосується багатьох військових та цивільних українців, які пройшли пекло Маріуполя, полону та війни загалом. Лише я знаю понад п’ятдесят місць утримання полонених. А нашим спецслужбам, ГУР, СБУ відомо про ще сотні місць утримання та катувань. У всіх цих місцях люди стикаються з однаковим конвеєром тортур. Я навіть знаю, що в російських “особливих режимах” методи катувань зафіксовані в методичних посібниках. Це стратегія знищення, розроблена спеціально для геноциду наших людей.
Мене призвали на службу в 2016 році. Ми – бойова бригада, у 70% з нас був бойовий досвід. Ми регулярно відправлялися на ротації, і щоразу гинули люди. Тому всі усвідомлювали, що таке війна, хто такий ворог і що він намагається нас знищити.
У грудні 2021 року, під час мого четвертого відрядження до Маріуполя, над нами наче згущались грозові хмари. Протягом місяця після прибуття, відзначалося посилення противника, поповнення його запасів ПММ, ворог розгортав госпіталі в окупованому Новоазовську, активізувалась розвідка ворога, а у лютому артилерія противника нарощувала вогневий тиск на наші позиції.
За два тижні до вторгнення в небо падало стільки бомб, що військові з досвідом АТО відзначали, що такого не було навіть у 2014-2015 роках. Ти бачиш в небі заграву, чуєш канонаду, знаєш, що ворог готується до нападу.
За п’ять днів до вторгнення, командний пункт бригади здійснював управління бойовими діями з іншої позиції. Особовий склад бригади був у повній бойовій готовності, в засобах захисту, з особистою та колективною зброєю. В повітрі відчувався гидкий запах війни.
У той час багато хто згадував агресію Росії у Керченській протоці в 2018 році, захоплення наших кораблів та моряків, введення воєнного стану в низці областей України. Тоді противник накопичив достатньо сил і засобів, щоб реально почати війну.
Бої в оточеному Маріуполі: нас почали «їсти» першими
На момент вторгнення нам не було наказано забезпечувати оборону Маріуполя, проте надійшов наказ зайняти околиці міста. Ми почали захищатися. Ведення бойових дій у міських умовах є надзвичайно складним – навіть просте ведення вогню зі стрілецької зброї вимагає особливої підготовки. Втім, ми виконували накази щодо оборони міста.
Таким чином ми опинилися на металургійних заводах – гігантах: «Азовмаш», «Ілліч». Завод оточений з усіх боків сушею, приватним сектором та транспортною артерією – Волноваською трасою, досить широкою.
Отже, ворог був зацікавлений взяти нас в кільце, насамперед. Ситуація загострилася, коли один з батальйонів не зміг утримати свою позицію. Це значно ослабило наші сили, але ми трималися, бо поки Маріуполь стояв, інші міста України також продовжували опір. Чим більше підрозділів ворога ми залучали, тим менше сил і ресурсів у них залишалося для атак.
Нас почали «їсти» першими. Кожен військовослужбовець бригади усвідомлював, що це війна і був готовий загинути, спокійно виконуючи свої обов’язки.
Умови були катастрофічними: великий дефіцит їжі, медикаментів, засобів гігієни, боєприпасів, світла, зв’язку і навіть – питної води. Поранені лежали прямо на підлозі, адже укриття не було призначене для таких умов, це були звичайні ангари, підвали, напівпідвальні приміщення.
Заводи, на яких ми перебували, були по площі як маленьке містечко, з вулицями, автобусними зупинками та навіть поліклінікою. Проте це зовсім не місце для ведення належної оборони. Ворог щодня систематично намагався нас знищити, використовуючи корабельну артилерію, ракети, літаки, бомби, піхотну артилерію, реактивні системи та танки.
Уявіть собі, в яких умовах особовому складу взводів, рот батальйонів морської піхоти доводилося утримувати позиції! Зруйновані приватні будинки, ангари, вулиці, змиті артилерією. Снаряди та бомби гнули та рвали металеві конструкції, як папір.
Противника було дуже багато. Ворог систематично використовував «м’ясні штурми», кидали свій особовий склад в бій. Проте особовий склад 36-ї бригади діяв злагоджено та самовіддано.
Полями Донеччини: наша група прорвалася, це я вважаю Божим благословенням
З певного моменту командир військової частини прийняв рішення про переміщення сил та засобів бригади. Це було надскладне рішення, адже від нього залежало життя багатьох.
Ми усвідомлювали, що в разі прориву оборони ворога, особовому складу бригади потрібно буде подолати 120 кілометрів територією, захопленою противником, під ворожим контролем. Це була справжня боротьба за виживання.
Форми були сформовані з підрозділів 36 бригади. Кожен військовослужбовець брав участь у прямому боєзіткненні, сприяючи створенню прориву.
Наша група нарешті прорвалась, коли ворог ще не встиг зорієнтуватися, що я вважаю великою вдачею і Божим благословенням, адже багато наших загинули, а поля вкрилися тілами.
По нас відкрили вогонь з гранатометів та стрілецької зброї. Ворог накривав нас щільним вогнем, але не ризикував наближатися, адже йому було відомо, що ми готові до бою. Ми повзли по сирій землі, намагаючись використовувати рельєф місцевості, організовуючи переправу через річку в холодній воді.
Після майже чотирьох днів переховування, нас помітили вороги і ми потрапили в полон.
Однак є вдалі історії героїв, яким вдалося прорватися та вибратися з оточення. Деякі групи морських піхотинців пробивалися до наших позицій, на «велику землю» [автор має на увазі територію, що контролюється нашими військами] понад місяць. Уявіть собі, за спиною 120 кілометрів окупованої території та суворі умови виживання.
Також варто згадати про успішну військову операцію, яку очолив Герой України, майор Сергій Волинський. Він зумів провести свій батальйон через окупований Маріуполь на завод «Азовсталь», де тримали оборону інші військовослужбовці.
Він зрозумів бойову обстановку в місті, співвідношення сил противника та здійснив операцію вночі. Пройшовши через вогневі позиції ворога, він вивів батальйон на завод «Азовсталь», чим посилив нашу оборону.
Далі буде…
