Засновниця благодійного фонду Kiddo Анна Єрмолаєва в інтервʼю ділиться своєю шляхетною місією, яка втілює не лише допомогу, а й надію на краще майбутнє для дітей та їхніх родин.
Анна розповідає історії, що розчулюють і надихають, а також відверто говорить про те, як із перших днів діяльності фонду стикалася з безліччю викликів та долала труднощі.
Це розмова про боротьбу і нагадування про те, що навіть у найважчі часи важливо допомагати.
— Почнімо з початку. Що саме спонукало вас заснувати фонд?
— Вперше я серйозно задумалась про це у 2011 році, але до того було багато ситуацій, які все більше наштовхували мене на думку, що потрібно допомагати.
— Наприклад?
— Я в медицині з 15 років, тому що з дитинства мріяла стати лікарем. Навчалась в школі відмінно, а з 8 класу пішла до медичного училища, потім вступила в медичний університет. Це був дуже важливий крок до моєї мрії. Потім я працювала лікарем-стоматологом, але за деякий час стало зрозуміло, що потрібно купувати нове та якісне обладнання, а на той момент це коштувало занадто дорого, тому я пішла працювати в бізнес свого чоловіка.
— І відразу вирішили заснувати благодійний фонд?
— Не зовсім так. У мене тоді були деякі питання по власному здоровʼю, і партнери чоловіка з Туреччини порадили звернутись до їхніх лікарів. Я поїхала в Туреччину, і там мені допомогли. За час, поки я там була, я познайомилася з багатьма людьми й вже почала допомагати знайомим, але це не було оформлено як фонд. Наприклад, всі знали — і в компанії чоловіка, і друзі, і знайомі — що до мене можна звернутись, і я допоможу, підкажу, де і якого лікаря шукати. Але це не було оформлено як фонд.
— Можливо, була якась ситуація, яка підштовхнула оформити це у фонд?
— Таких ситуацій було декілька. Перша ситуація трапилась, коли на той момент ровесник та тезка мого сина, дворічний Давид, захворів. Його батьки казали, що лікарі встановили діагноз: пухлина жовчного міхура розміром з м’яч. Я їм порадила поїхати в Туреччину, вони ризикнули, і хлопчика повністю вилікували. Він з моїм сином потім разом ходив на гурток із шахів.
— А які ще ситуації були?
— Якось все частіше я почала зустрічати борди та листівки про збір на допомогу хворим дітям. Я допомагала їм грошима, залучала до цієї допомоги друзів. Мені просто хотілося якось допомогти. Але остаточно наважувалася оформити діяльність у фонд, коли стало зрозуміло, що у деяких випадках потрібні суми на лікування, які я сама не можу забезпечити.
— Як саме ви збирали кошти, враховуючи, що на той час не було діджиталізації?
— Я об’єднувала групу людей, які могли фінансово допомогти. Потім ставила скриньки для збору коштів у місцях, де бувала: у перукарнях, стоматологіях. Люди допомагали, навіть без документів на початку. Одного разу у перукарні дівчина захотіла дізнатися, хто я. Ми обмінялися телефонами, і так я познайомилася з Настею Омельченко (співзасновниця фонду Kiddo — ред). Ми зрозуміли, що маємо спільні цілі, і вирішили разом розвивати фонд.
— Як виникла назва Kiddo?
— Спочатку фонд мав назву щось типу «Рятуйте, допоможіть», але я відчула, що це не підходить. Мій знайомий маркетолог запропонував назву Kiddo, від англійського «малюк». Це гарно звучало й українською, і російською, і англійською. Всі одразу розуміли, що мова йде про дитину.
— Як фонд залучав допомогу в перші роки офіційного існування?
— Я одразу сказала, що не хочу гігантоманії чи акцій зі знаменитостями, які потребують великих ресурсів. Ми почали з простих і ефективних заходів. Наприклад, подруга з художньою студією допомагала організовувати майстер-класи, де ми малювали картини, створювали новорічні прикраси своїми руками. Збирали невеликі групи по 10-12 осіб. Такі заходи збирали до 50 тисяч гривень, що на той час було значною сумою.
— Як часто ви проводили подібні заходи?
— Ми проводили майстер-класи регулярно. Пізніше організовували благодійні концерти в музичних училищах, де діти виступали безкоштовно.
Це були юні музиканти, які брали участь у міжнародних конкурсах. Квитки коштували 500 гривень, і зали були заповнені. Такі події об’єднували людей і збирали значні кошти.
— Ваш основний напрям допомоги — важкохворі діти?
— Спочатку так, але ми зрозуміли, що нашим лікарням не вистачає обладнання та кваліфікованих лікарів. Ми почали допомагати лікарням, щоб мати змогу надавати якісну медичну допомогу на місці та зменшити кількість дітей, яких треба відправляти на лікування за кордон. Окрім цього, ми відправляли лікарів на навчання за кордон для підвищення кваліфікації.
— А що саме робили для лікарень?
— Ми купували обладнання, щоб діагностика на ньому проводилась безкоштовно. Наприклад, ми придбали перший апарат для вимірювання слуху новонародженим, оскільки саме діагностика в перші дні життя дитини важлива для своєчасного встановлення слухових проблем. Окрім цього, ми активно допомагали лікарням під час пандемії коронавірусу.
— Скільки коштів вдалося залучити на допомогу за весь час існування фонду?
— За увесь час існування фонду надана допомога важкохворим дітям та лікарням в розмірі 1 000 000 доларів.
— Як змінилася діяльність фонду після початку повномасштабного вторгнення?
— З перших днів ми зрозуміли, що ситуація потребує швидкої реакції. Почали обдзвонювати головних лікарів, адже під обстрілами опинилися склади з медикаментами та інфраструктура. Ми забезпечили шестимісячний запас витратних матеріалів для підопічних фонду дітей, які страждають на цукровий діабет першого типу. Це було важливо, адже витратні матеріали коштують близько 16 тисяч гривень щомісяця, і не кожна сім’я може дозволити собі такі витрати.
— Що стало пріоритетним напрямом роботи фонду під час війни?
— Найвагоміший внесок був спрямованій на допомогу медичним підрозділам ЗСУ та НГУ у забезпеченні медичними витратниками та ліками. Загалом було передано близько 250 тонн гуманітарної допомоги на загальну суму приблизно $1,25 млн.
Крім того, для медичних підрозділів було закуплено холодильники, ковдри, інфузомати, електрокардіографи, стерилізатори, рентгени для стоматології та стоматологічне обладнання на загальну суму $50 000.
Окрім цього, придбали предмети тактичної медицини (турнікети, бандажі, ножиці, оклюзійні наліпки, гемостатичні бинти, підсумки) на $45 000. Також для медиків на фронті придбали 2 автомобілі швидкої допомоги на загальну суму $35 000, баггі для евакуації поранених за $5 000 та шини для медичних автомобілей – на $16 000. Робота не зупиняється й зараз, бо запити надходять безперервно. Координатор фонду Ірина готує списки потреб, я перевіряю, затверджую бюджет, і ми відправляємо допомогу. Щобільше, одна з перших підопічних дітей нашого фонду, Даша, мобілізувалася до лав Збройних Сил України.
— Можете поділитись цією історією?
— Даша потрапила до нашого фонду буквально в перші пів року його існування. Вона має діагноз муковісцидоз, але це не стало на заваді її рішучості. Як тільки їй виповнилося 18 років, вона добровільно мобілізувалася і тепер служить бойовим медиком на Запорізькому напрямку.
— Як до вашої діяльності ставиться ваша сімʼя?
— Вони підтримують мене і допомагають, знаючи мою мотивацію. Наша родина активно допомагає підрозділам ЗСУ та НГУ. За цей час ми придбали автомобілі на 15 000$, рації на 13 000$, сканери прослуховування, екофло, старлінки, ноутбуки, генератори на 10 000$, РЕБ та цукерки на 4 000$, два автомобілі швидкої допомоги на 35 000$, баггі для евакуації поранених на 6 000$, шини для медичних автомобілів на 20 000$, тактичну медицину (турнікети, бандажі, ножиці, оклюзійні наліпки, гемостатичні бинти, підсумки) на 45 000$, апарати для поранень у рамках проєкту допомоги ВАК на 66 000$.
Загалом допомогу отримали такі бригади: 117 омбр, 118 омбр, 128 бр тро, 23 омбр, 30 омбр, 31 омбр, 1 отбр, 79 оаембр, 108 бр тро, 46 оаембр, 47 омбр, 110 омбр, 36 обрмп, 37 обрмп, 56 омпбр, 28 омбр, 57 омпбр, 33 омбр, 81 оаембр, 22 омбр, 59 омбр, 66 військовий мобільний шпиталь, Військово-медичний клінічний центр Північного регіону (сили ТРО Схід), 12 бригада спеціального призначення “Азов” Національної гвардії України.
— З якими найважчими ситуаціями доводилося стикатися фонду під час роботи під час повномасштабного вторгнення?
— Однією з найважчих і найбільш емоційних ситуацій стала історія з будинком у Дніпрі, в який 14 січня 2023 року влучила російська ракета.
— Розкажіть про це детально.
— Монобанк зібрав 103 062 999,42 грн на допомогу постраждалим. Мені зателефонував Олег Гороховський, співзасновник Monobank. Він запитав, який фонд в Україні міг би надійно розпорядитися цими коштами. Я відповіла, що це буде дуже складний проєкт, адже треба було не тільки зібрати гроші, а й визначити, хто і наскільки постраждав: хто втратив житло, хто — родину, хто потребує медичної допомоги.
— Ви взялися за цей проєкт?
— Так.
— Розкажіть більш детально.
— Всі мешканці зруйнованих та постраждалих квартир, які звернулися до нас по допомогу, отримали відповідні виплати: загальна сума допомоги зруйнованим квартирам склала 46 144 000 гривень. Люди, чиє житло зазнало пошкоджень, отримали допомогу на загальну суму 33 611 255 гривень. Також була надана допомога тим громадянам, які втратили членів сім’ї, залишилися без батьків, без годувальника родини та тим, чиєму здоров’ю було завдано значної шкоди. Сума допомоги склала 20 612 600 гривень. Ми також зазначили, що у нас є резерв на випадок, якщо будуть ще звернення, на суму 1 675 306 гривень.Разом з великими меценатами цього збору було вирішено розподілити ці кошти порівну між сім’ями, чий невимовний біль, на жаль, полягає не лише в матеріальних збитках, а у втраті найдорожчих людей, непоправному удару по здоров’ю та майбутній життєдіяльності, чиї життя та долі було навіки скалічено цим страшним ракетним ударом. Таких сімей налічується 22. Отже, кожна сім’я отримала по 76 150 гривні. Також зауважу, що за проєктом за 8 місяців роботи з реалізації допомоги постраждалим від ракетного удару у нас були різні ситуації: люди відмовлялися від допомоги, дехто продав квартири та поїхав за кордон і ще багато різних життєвих обставин постраждалих. Тож результат: у нас залишилася сума 1 163 070,70 гривень.
— Куди витратили ці кошти?
— Оскільки всі постраждалі отримали допомогу від нас, багато людей надсилали всім донорам добрі слова вдячності, і оскільки трагедія сталася у Дніпрі, було прийнято рішення надати допомогу лікарні обласного значення, щоб вона могла рятувати дорослих і дітей. Нами був сплачений імунологічний аналізатор крові — вкрай важливий апарат для швидкої діагностики. Вартість апарату — 1 000 000 гривень. Медичні меблі для обладнання нової операційної ЛОР-відділення, де будуть робити операції для дітей та дорослих з ЛОР-проблемами, дітей з вадами слуху (кохлеарна імплантація), поранених ЗСУ, які отримали контузії. Ми закупили 10 позицій на загальну суму 117 420 грн, а також придбали універсальний хірургічний затискач вартістю 50 000 гривень.
— Яка історія з моменту існування фонду вас вразила найбільше?
— Одна з найбільш зворушливих історій — це історія Машеньки. Вона запам’яталася мені особливо, бо показала, наскільки важливі своєчасна допомога і підтримка. Машеньці було майже три роки, коли її мама звернулася до нас. Дівчинка до восьми місяців чула, але після вірусної інфекції втратила слух. Мама помітила, що дочка більше не реагує на звуки та поступово втрачає мовні навички.
— Як ви вирішували цю ситуацію?
— Я почала дізнаватися про кохлеарні імпланти. Однак на той момент державою не забезпечувались кохлеарні імпланти, тому я вирішила шукати допомогу за кордоном.
— Що ви зробили?
— Зв’язалася з клінікою в Туреччині, де кохлеарна імплантація також була за високою ціною — близько 25 тисяч доларів.
Проте вони погодилися надати спеціальні умови для підопічних фонду, провівши кохлеарну імплантацію за вартістю 18 тисяч доларів.
— Що було далі?
— Маша була першою дитиною, якій ми зробили таку операцію в Туреччині. Все пройшло успішно, і почалася реабілітація. Після встановлення імпланту Машенька почала повільно відновлювати слух. Мама активно підтримувала доньку на кожному етапі реабілітації. Вони займалися спеціальними вправами, відвідували заняття з логопедом. Через деякий час дівчинка почала говорити, реагувати на звуки, читати вірші. Мама надсилала мені відео: Машенька вимовляла свої перші слова, слухала музику, танцювала. Це було неймовірно зворушливо. Я пам’ятаю, як одного разу отримала відео, де Машенька з усмішкою і блиском в очах танцювала під музику. І в якийсь день народження я перетелефонувала і сказала: «Мені на день народження подарували дуже багато грошей, і я хотіла б Машеньці поставити другий імплант. Це особисто мій подарунок вам на мій день народження». Ми все зробили, і зараз Машенька живе повноцінне життя.
— Як ця історія вплинула на вас особисто?
— Історія Машеньки показала, чому я займаюся цією справою. Коли бачиш, як дитина, якій ти допоміг, досягає успіхів і розкриває свої таланти, розумієш, що кожне зусилля вартувало того. За кожну людину варто боротися до кінця. Машенька стала символом того, що допомога — це не просто порятунок, це шанс на щасливе дитинство і майбутнє. Кожна дитяча усмішка, кожен новий крок у житті — це те, що додає сил і впевненості продовжувати нашу справу, не зупинятися і вірити у краще майбутнє.
