Проблема “бусифікації” та примусової мобілізації має глибоке коріння. Його витоки лежать у глибокому відчутті несправедливості, яке переживають прості українці, зокрема, кияни – адже у столиці хіба лише сліпий не бачить, як буяє життя у елітних розважальних закладах, а “мажори” вночі вільно переїздять з одного клубу до іншого. “Спершу нехай вони, а вже потім – я” – ось один з основних аргументів з боку суспільства. Втім, без мобілізації зовсім боротись ефективно не вийде: ворог надто сильний, аби застосовувати самі лише контрактні й високовмотивовані війська. Відтак, система ТЦК має бути докорінно реформована. І реформована саме у справедливу систему.
Як саме, знає Олег Симороз, відомий київський активіст, ветеран, що отримав на війні важку інвалідність. Він був бійцем 112 бригади ТрО з Києва, сформованої на початку повномасштабного вторгнення. Приймав участь ще у перших боях на Ірпінському та Гостомельському напрямках, а відтак, чудово знає, про що говорить, коли міркує про реформу мобілізаційних заходів. Свої думки він виклав у інтерв’ю українському бюро DW, а Інформатор вирішив виділити головне в тій частині, що стосується саме мобілізаційних заходів.
Про вибірковість та перегини у роботі ТЦК на місцях
“Мені це бридко – я бачу проблему. Мені боляче про це говорити, я в 24 роки пішов в армію, і у 25 років отримав важке поранення. Важко дивитися, наскільки ця тема зараз роз’єднує суспільство, і проблема ця поглиблюється. Наші чиновники, українська влада, не хочуть казати собі правду – є певна проблема, вибірковість мобілізації. А це несправедливо, і воно так працювати не може. Ми не можемо ділити людей на класи: тих, хто вміє “вирішувати питання”, і тих, які дурні й не відкупилися від армії. Зараз ту структуру, яка має найбільший рівень довіри в суспільства, це українська армія, ЗСУ, принижують тим, що роблять такий рівень репутації служби в армії, що “дурень, що не відкупився”.
Про мобілізацію та війну, як явище
“Чи можемо ми піти від мобілізації? – Ні, не можемо, на жаль. Ну не зможемо: нам треба укомплектовувати наші підрозділи, якщо ми хочемо боротися, а не впасти на коліна. У 2022 році ми самомобілізувалися, але воно так довго існувати не може. Чому я кажу “на жаль”? – бо на війні немає нічого хорошого, абсолютно нічого хорошого. Війна – це кров, порох, каліцтво і вбиті люди. Тому я ніколи не скажу, що мобілізація – це щось хороше. Але війна за свою країну, за існування нації, – це, на жаль, – робити кроки, які іноді тобі можуть і не подобатись. Чи хотів я у 24 роки, маючи роботу у Києві, іти воювати? – Та я би не сказав, що мав величезне бажання проміняти своє життя на окопи. Проблемі мобілізації більше року. І ми прекрасно бачимо: ви можете багато що розповідати, знімати класні відео про те, як класно іти в армію – але якщо проста людина бачить, як ці всі примажорені дітки гуляють по клубам, і у них уже всіх є групи інвалідності, то це звучить трошки бридко. Це очевидні речі”.
Про несправедливість і “бусифікацію”
“Систему треба реформувати, змінювати. І не на базі совкового військкомату робити мобілізаційні процеси. Змінити можна справедливістю. У населення чому найбільше несприйняття мобілізаційних процесів? – У нього є запит на справедливість. І це є ознакою нас, як нормальної нації. І в цьому контексті влада займається самообманом: вона не визнає цієї проблеми, того, що методи ТЦК, м’яко кажучи, не мають права на існування. Бусифікація не має права на існування! Люди сприймуть справедливість внутрішньо, коли мобілізація буде справді для всіх. Як і відповідальність: як для командира, що наплював на свій особовий склад, і віддав його на якесь незрозуміле завдання, так і для солдата, який кинув зброю. А зараз в нас максимальна вибірковість. В нас зараз притягнення до відповідальності для тих, кому просто грошей не вистачило, або совість не дозволила відкупитися”.
Про заміну ТЦК та совкових військкоматів
“Можна провести класну реформу: взяти за основу практику НАТО, влаштувати рекрутингові центри. Ми будем першою країною якщо ми підемо цим шляхом, яка спробує рекрутингову систему через призму мобілізації. А рекрутинг себе гарно зарекомендував. Зараз рекрутингові центри будуть намагатися імплементувати у бригадну модель, щоб кожна бригада була залучена, але, безперечно, без центрів, як мінімум, обласного рівня, безвідносно до бригад, (не обійтися) – адже все одно мають бути люди, які підпадають під мобілізацію, і вони мають кудись приходити, їх мають перевіряти, відповідно до здоров’я і навичок допускати до певних бригад і посад. Це має хтось адмініструвати і централізувати. Можливо, це теж будуть певні рекрутингові центри, але не при бригадах, а при областях і адмінцентрах. Я поки не бачу розуміння цього у законотворців, треба щось пропонувати. І я думаю – точно не на базі старих ТЦК. Але й слово “ліквідація” вживати не слід”.
Про військові якості мобілізованих
“Нам у 2023 році відправляли мобілізованих, і у 2024 році – теж. Їхня якість відрізняється від тих, хто на самих початках війни стояв у чергах. І вона все нижче. Були, звісно, й нормальні мобілізовані. Але є й зовсім жахливі історії. Ви ж розумієте – людина, яку мобілізовують, в особі полковника з військкомату бачить владу, державу. І коли її б’ють по обличчю, принижують на самих початках, – це ні до чого хорошого не веде. Коли він потрапляє до нас на підрозділ, він демотивований! Плюс, їхній рівень підготовки залишає бажати кращого. Коли їх привозять просто за декілька кілометрів від лінії бойового зіткнення, ви ж не проходите жодного злагодження. А ви мали б пройти певний рівень навчань разом, взаємодії в підрозділі (а ми ж піхотний підрозділ!) – нам хоча б в марші трохи погуляти разом, роззнайомитись. Хлопці імена один одного не знають – а вони разом йдуть у бій! Питання: чи буду я впевнений в своєму новому побратимові, якого я бачив вдень, чи справа-зліва в мене все прикрито? – Да звісно, я не буду впевнений в ньому! Плюс, у нього ще відповідна мотивація. Тобто, це – комплексні проблеми”.
“Треба встановити запобіжники, бо ТЦК повторять долю МСЕК”: думки про корупцію та наочні приклади взаєморозуміння
Нагадаємо, днями Інформатор вже подавав думку з приводу мобілізації від депутатки Київради Вікторії Пташник. Вона вважає, що у Києві, та й в Україні в цілому, не сталося системної зміни у правилах роботи Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, що б убезпечили ці органи від корупційного складника. Встановлювати подібні “запобіжники” треба на законодавчому рівні. Бо інакше ТЦК доведеться розформовувати, так само як нині це роблять з медико-соціальними експертними комісіями (МСЕК).
Наочним прикладом ставлення населення до ТЦК і, відповідно, ТЦК до населення став випадок, що трапився у Києві біля одного з Центрів. 13 листопада біля його воріт зібралося близько півсотні родичів мобілізованих військовослужбовців. Вони блокували в’їзд, вимагаючи, щоб їм дозволили побачитися з рідними “бодай на 10 хвилин”. Втім, їхні вимоги не були почуті.
