Президент Сирії Башар Асад утік, втративши владу. Росія та Іран підраховують геополітичні збитки (при цьому Росія, якої не звикати, намагається робити гарну міну за поганої гри). Туреччина – у виграші, а Ізраїль спантеличений: замість формально ворожої, але передбачуваної країни (практично – монархії, якою клан Асадів правив понад 50 років), під боком може з’явитися ворожіша держава під керівництвом ісламістських угруповань. Інформатор пояснює, чому крах режиму у Сирії болючий саме для Росії.
Асад утік зі своєї країни, бо його покровитель Росія на чолі з Володимиром Путіним більше не була зацікавлена в тому, щоб його захищати, пише після втечи сирійського правителя Дональд Трамп. “Сирійське фіаско РФ – це наслідок геополітичної дурості та обмеженості Путіна. Подібний сценарій може чекати і на Росію”, – наголошує глава ОП Андрій Єрмак. Усунення від влади в Сирії Башара Асада є демонстрацією слабкості Ірану та Росії, на підтримці яких тримався його режим, заявила верховний представник Європейського союзу із закордонних справ та безпекової політики Кая Каллас. Що означають ці та інші подібні заяви політиків?
Публічне приниження Росії
Коментарі про втечу Асада означають насамперед таке: поразку Росії видно усьому світу. І всі розуміють: це удар по планах Путіна, який за допомогою Сирії якийсь час намагався всім довести, що Росія є впливовим геополітичним гравцем (щось там про багатополярний світ). І цей вплив зник за 10 днів. Вже цього достатньо, щоб записати собі в пасив “сирійську кампанію” Росії, яка всередині країни-агресора давно визнана успішною.
Нагадаємо, військовий конфлікт у Сирії триває з 2011 року. У бойових діях у різний час брали участь урядові сирійські війська, опозиційні сили, радикальні ісламісти, курди, бойовики Ісламської держави, а також збройні сили РФ, США, Ірану та Туреччини.
Росія вторглася до Сирії у 2015 році. Це сталося на тлі ізоляції РФ, що почалася після незаконної окупації Криму і розв’язаної на українському Донбасі війни. Росія, увійшовши в Сирію, домагалася того, щоб “з нею говорили” і поважали – мовляв, нібито без діалогу з РФ ніякий конфлікт у світі вирішити не вийде.
Другим завданням була власне демонстрація військових можливостей РФ. Які до того ж було дуже вигідно демонструвати на тлі погано озброєних сирійських угруповань чи бомбуючи беззахисний Алеппо (як пізніше Маріуполь та інші українські міста).
За цей період Росія тричі оголошувала про згортання військової операції та свого контингенту в Сирії, але й після цього продовжувала брати участь у бойових діях. До кінця 2017 року “Ісламська держава” у Сирії була розгромлена, і значна частина території республіки перейшла під контроль уряду.
Росії також дісталася пара ласих шматків: авіабаза Хмеймім у Латакії та порт у Тартусі, де став базуватися російський флот. З традиційною впевненістю Путін, виступаючи перед своїми військами у Хмеймім у 2017-му, натякав, що “Росія тут назавжди” – тобто війська РФ отримали постійні пункти дислокації в регіоні.
До того ж Путін обіцяв терористам Сирії “небувалі удари”, якщо ті “піднімуть голову”. Правда ж, повне дежавю? Українці теж таке чули багато разів, про небувалі удари Калібрами, Кинджалами та Орешниками, якщо Україна чинитиме опір.
І ось “терористи” підняли голову – і Росія, за даними ГУР МО України, біжить зі своїх “постійних пунктів базування” у Тартусі та Хмеймім. Терміново евакуює авіацію та флот. Путіну окремо слід пам’ятати, що Україна та весь світ зараз бачить ціну обіцянок про “Росію тут назавжди” та погрози про “небувалі удари”.
А якби Ердоган не дозволив?
Глобальна поразка Росії – демонстративна та публічна, але деякі деталі, можливо, поки що видно не всім. Цікавий допис з’явився 8 грудня в російському пропагандистському Telegram-каналі Fighterbonber, який спеціалізується на авіаційній темі. Там анонсується відхід РФ із точок базування в Сирії.
Тут “вусатий тарган” – це, вірогідно, президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган. Якщо розглядати цю інформацію серйозно, виходить, що без згоди Анкари (і можливо відповідних вказівок з Туреччини підконтрольним сирійським угрупованням) Росія не змогла б безперешкодно і без втрат.
Якщо це так, то завбачливий Ердоган просто дозволив Росії “зберегти обличчя” – йому з Путіним ще “дружити” у різних форматах, послуга зайвої не буде. І цим епізодом президент Турції, власне, показує, зокрема самої Росії, хто тут на Близькому Сході впливовий суб’єкт, хто – об’єкт впливу.
А якби Ердоган не дозволив евакуацію? І РФ під натиском повстанців втратила б усю техніку, а не її частину? Це була б уже не просто геополітична поразка РФ, а військове фіаско.
І ця ситуація – результат сирійської кампанії в мініатюрі. Росія та Іран підтримували Башара Асада, Анкара – опозиційні угруповання, що контролюють провінцію Ідліб на північному заході країни. Тепер Путін вплив втратив, Іран ослаб (теж спішно евакуює з Сирії своїх військових та дипломатів), а Ердоган зробив черговий крок до своєї мрії – супервпливової Туреччини.
Росія намагається при цьому вдати, ніби вона у великій грі та рівня Ердогану. Наче саме РФ “контролює Асада” та “контролює ситуацію”. Саме про це говорить заява МЗС РФ що Асад вирішив “залишити президентський пост і покинути країну”, провів переговори “із низкою учасників збройного конфлікту” у Сирії та нібито дав вказівку здійснити передачу влади “мирним шляхом”. Такий покерфейс за невдалої гри та натяк на черговий російський “жест доброї волі” (що теж українцям дуже знайомо): цінуйте, ми дали Асаду команду віддати владу мирно, а могли б нібито й повоювати.
Президент Туреччини, до речі, днями просто показав свій вплив та амбіції. Він охарактеризував військову операцію, під час якої повстанці займали місто за містом як “марш опозиції”. Турецький лідер також додав, що звертався до президента Сирії Башара Асада з пропозицією врегулювати ситуацію.
“Ми зателефонували до Асада. Ми сказали: “Давайте визначимо майбутнє Сирії разом”. На жаль, ми не отримали позитивної відповіді з цього питання”, – заявив Ердоган, і за два дні режим Асада закінчився.
Путін втілив геополітичну мрію СРСР, але не зміг розвинути успіх
Росія, як усіма силами дає зрозуміти Путін, претендує на “геополітичну спадщину” СРСР. Авторитет і ресурси не порівняти, але завдяки відносному успіху в Сирії РФ здобула тут і вплив, і військові бази, і своєрідний “геополітичний коридор” до Африки (через російські бази в Тартусі та Хмеймім “вагнерівці”, як свідчать російські джерела, потрапляли до Африки). Тому у геополітичній стратегії Росії Сирія була найважливішою ланкою.
“Якщо Росія позбудеться Сирії, то це втрата військового та політичного плацдарму на Середземному морі та Близькому Сході, про що мріяли ще російські царі та здійснив СРСР. І втрата каналу воєнної логістики для російської експансії в Африці. Великі вкладення ресурсів зникнуть дарма”, – пояснив військовий експерт Давид Гендельман в коментарі виданню “Новая газета. Европа”.
Для порівняння: у 1980-х на Близькому Сході був цілий прорадянський табір: Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет, Ліван, Сирія, Іран, Ірак (який водночас воював з Іраном), Афганістан. Своїми конкурентами в регіоні СРСР вважав Саудівську Аравію, Туреччину і, очевидно, Ізраїль. Найнадійнішим союзником був Іран.
Фактично, Близький Схід – ключовий регіон світу через велику кількість ресурсів, насамперед нафту. Звідси й підвищений інтерес до регіону, де СРСР мав величезний вплив. Яку вигоду давав вплив? Можна було впливати на світові нафтові ціни. Колись це мало вирішальне значення для РФ. А ціни на нафту визначають ціни на газ, за фактом ціни на газ прив’язані до нафти за формулою.
Шляхом поступок у відносинах контрольованих СРСР близькосхідних країн на Саудівську Аравію можна було вимагати від неї прийнятних для СРСР цін на нафту. За часів Михайла Горбачова цим аспектом нехтували, як наслідок, ціни на нафту суттєво знизилися і СРСР звалився.
За Путіна про це згадали. Однак наприкінці 2010-х вплив Росії на регіон було майже втрачено. Лівія, Єгипет, Туніс, Алжир – там сталися революції, друзів Росії усунули від влади. РФ природньо вважає, що це все були “кольорові революції”, інспіровані США. І що їхня мета – обрубати там вплив Росії. Але Сирію Росії вдавалося утримувати у сері впливу, та набагато ефектівніше, ніж це робив СРСР – навіть з офіційнімі військовими базами.
Тож вплив Росії у регіоні тепер близько нуля. Близький схід для неї може бути втрачений, контроль над цінами на енергоносії в цілому теж. У РФ сталося і “вторинне ослаблення” в регіоні: крім того, що вона сама втратила вагу, втратив вплив і її єдиний союзник, що залишився – Іран.
“Сировинну версію” інтересів РФ підтверджує політичний експерт Тарас Загородній. Він зазначив, що Путін дуже боявся падіння режиму Асада у Сирії. Бо у такому разі Катар може провести газопровід через Саудівську Аравію, Йорданію і Туреччину до Європи. І це дасть можливість європейським країнам не залежати від російського газу.
“Путін воював за Асада, щоб показати всім, що не можна міняти керівників. Тому що з часів Радянського Союзу вони завжди хотіли бути гравцем на Близькому Сході. Чому? Є нестабільність на Близькому Сході, зростає ціна нафти, зростає прибуток. Немає нестабільності, падають доходи та СРСР погано. З Росією те саме“, – сказав Загородній.
Іран має великі проблеми
До падіння Асада у РФ у регіоні залишалися Іран, найнадійніший союзник. І Сирія, яка прикривала Іран від Ізраїлю, це забезпечувало стабільність автократичного режиму в Ірані. Тим часом прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху 8 грудня наказав ізраїльським військам (вперше з 1974 року!) зайняти буферну зону між Голанськими висотами та рештою Сирії. Він також приїхав на ізраїльсько-сирійський кордон і заявив там, що режим Башара Асада впав завдяки ударам Ізраїлю по Ірану та Хезболлі. Режим Асада він назвав “ключевською ланкою в іранській осі зла”.
“Для Ірану колапс сьогоднішньої влади в Сирії – це розрив півмісяця шиїтів від Ірану до Лівану і повний провал багаторічної стратегії зі створення “вогняного кільця” навколо Ізраїлю: ХАМАС і “Ісламський джихад” в Газі розгромлені, “Хезболла” зазнала великих втрат, зараз ще втрата проіранських міліцій на ізраїльському кордоні в Сирії та каналу перекидання озброєнь “Хезболле”, – наголошує Гендельсман.
Іран претендував на лідерство в регіоні, наразі вже не претендує. З падінням Сирії є ймовірність, що проблеми Ірану ще більше посиляться – і він опиниться у повній ізоляції. Не виключено, до речі, що іранський режим аятол, дивлячись на Сирію, бачить зараз у цьому дзеркалі себе і тривожиться. Тут влада теж всерйоз не давно змінювалася, накопичилася “втома конструкцій”. І ніхто не гарантує, що, втративши вплив, зіткнувшись зі зростанням внутрішніх проблем та ізраїльским тиском, іранський режим не зникне раптово за короткий час, подібно до сирійського.
Кінець режиму Асада
Загострення ситуації у Сирії сталось наприкінці листопада. Повстанці почали бої 28 листопада і вже наступного дня зайшли в Алеппо. Сирійська урядова армія та російський контингент заявили про свій вихід. Згодом повстанці захопили й місто Хама. Воно мало вирішальне значення для армії Асада, але втримати його їй не вдалось.
Далі було взято місто Хомс. Повстанці 8 грудня взяли Дамаск без жодних ознак розгортання армії та опинились у палаці президента. Вони заявили про кінець правління Асада. Правління президента Башара Асада “згорнулось” за 10 днів у 2024 році, після того, як його намагалися скинути з початку громадянської війни в Сирії у 2011 році.
Башар Асад – син попереднього президента Хафеза Асада, який правив країною з 1971 до 2000 року. Хафез Асад після смерті свого старшого сина вибрав у наступники Башара. Тож династія Асадів правила Сирією 53 роки поспіль.
Башар Асад обирався на пост президента на безальтернативних виборах у 2000 та 2007 роках, а 3 червня 2014 року переобрався президентом на перших альтернативних виборах з офіційним результатом 88,7 % голосів. Вибори 2014 року проходили в умовах громадянської війни та бойкотувалися опозицією. Результати визнали лише окремими державами. У 2021 році президент Башар Асад знову став президентом, набравши 95,1% голосів на президентських виборах.
