2 грудня о 19.20 на телеканалі НТН відбудеться прем’єра 24-серійної пригодницької стрічки «Прикордонники». Одного з головних героїв – суворого та справедливого ректора Національної академії ДПСУ – у серіалі зіграв Андрій Самінін. Актор розповів про нові ролі та перспективи українського кіно під час війни.
Це ж військова академія, все повинно бути зіграно стримано
– Андрію, розкажіть про свого персонажа – ректора Романа Волинського в серіалі «Прикордонники». Чим він особливий та вартий уваги глядачів?
– Ректор Волинський – це уособлення турботи, професіоналізму та віри у своїх підлеглих. Людина, яка намагається тримати своєю увагою весь величезний механізм військової академії. Його задача зробити так, щоб всі деталі цього механізму працювали злагоджено. Він дуже переживає за атмосферу в цьому закладі. Волинський хоче, щоб навчання в цій академії було цікавим, щоб воно робило з курсантів не тільки військових професіоналів, але і людей. Але, як відомо, всі професіонали, які намагаються так багато вкладати у свою професію, вони стикаються, звісно, з певною протидією, певною інерцією деяких персонажів. І тому через це виникають і драматичні, і комічні ситуації.
– За лаштунками творча команда серіалу розповіла, що саме справжній ректор академії став прототипом вашого героя.
– Так і є. Він Луцький, а я граю Волинського, навіть прізвища дещо схожі. Я відчуваю дуже велику повагу до цієї людини, звісно, з розповідей, тому що ми особисто не знайомі. І прошу зауважити, що ми маємо справу з художнім твором, і персонаж повинен бути збірним, відповідати на багато запитань. Тож в будь-якому випадку ректор Волинський – це художній образ.
– Ви сказали, що додавали свої риси, тому герой не так схожий на ректора Хмельницької академії. Що спільного у вас з цим персонажем, а які його якості вам зовсім не притаманні?
– Я актор, а ректор Академії – поважна людина, військовий. Тобто, спільні риси можуть бути тільки в людських якостях. І серед них те, що я також намагаюсь бути уважним, наприклад, до студентів в театральному університеті, де викладаю на акторському курсі. Ставлюся до них з повагою, теплотою, любов’ю. А ще кажуть, що «актор в театрі служить». Тож є у нас і така спільна риса. Але якщо серйозно подивитись, то, звісно, професія військового зараз – це професія рівня Бог, тому ні з якою іншою професією в порівняння не йде.
– Які моменти на зйомках вам запам’ятались найбільше?
– Насправді, зйомки цього серіалу були пов’язані з великою симпатією один до одного: акторів і режисера, сценарної групи. Я можу сказати відповідально, що все, що знімалося на майданчику, це було зроблено у великій повазі й любові один до одного. Тим більше, що й актор-воїн Володимир Ращук (по сюжету герой АТО Іван Криницький) на знімальному майданчику нас завжди тримав у відчутті того, що ми робимо щось більше, ніж просто серіал. І режисер Олексій Єсаков, і сценарна група – всі були дуже концентровані та уважні. Що стосується цікавих епізодів, то запам’яталася сцена відправки курсантів на початку повномасштабного вторгнення, яка відбувалася на плацу академії. Ректор казав курсантам мотивуючі слова. Вона була дуже атмосферною, строгою і водночас по-батьківськи теплою і щемливою.
– А в чому були головні труднощі під час роботи над серіалом? Та як ви з ними впоралися?
– Труднощі завжди були, є та будуть на знімальному майданчику. Вони пов’язані з постійним відчуттям міри та стилю, щоб не перехопити через край в комічних сценах, не передати куті меду. Це ж військова академія, все повинно бути зіграно стримано і водночас тепло і сердечно; з певною художньою свободою, але водночас треба не втратити й відчуття військових людей, їх особливий дух. Людей, готових миттєво брати на себе відповідальність.
Українського кіно має бути багато
– «Прикордонники» – це вже не перший ваш фільм про російсько-українську війну. Чим саме цей серіал для вас особливий?
– Серіал «Прикордонники» поєднує в собі й драматичні, і комічні життєві ситуації. Маю надію, що прикордонники будуть цікавими для глядачів. Серіал орієнтований на широкий загал, на широку публіку. Взагалі вважаю, що фільми про військових робляться для тих, хто в тилу. Щоб люди розуміли та не забували, яка це надважлива місія – захист країни. Військові зараз роблять це кожної миті, завдяки ним ми зараз в принципі знімаємо кіно, говоримо рідною мовою і даємо інтерв’ю.
– З чого почалася ваша війна?
– Як і для всіх українців вона почалася у 2014 році, а повномасштабне вторгнення в нашу країну – з нічного ракетного обстрілу, теж як і для всіх. З думок про те, що з моїми рідними зараз. Як там мама і тато? Як моя дочка? Що вони зараз відчувають?
– Ви колись служили? Брали зброю в руки?
– Я не служив. Зброю до рук брав лише на знімальному майданчику, тому що за 30 років акторського життя доводилося грати й у військових драмах і в поліцейських серіалах.
– Чи готові взяти справжню зброю до рук?
– Відповідь на це питання проста. Захист Батьківщини – це обов’язок кожного громадянина України, так записано в Конституції.
– Багато творчих людей вважають, що битися на культурному фронті зараз також важливо, як і на справжньому…
– Саме словосполучення «культурний фронт» мені здається не дуже влучним. Я вважаю, що фронт один. І він там, де наші захисники, на лінії зіткнення. А тут у нас тил. І в тилу ми всі повинні робити все для фронту. Ті, хто не може, ті, хто не на фронті, ті, хто безпосередньо не на лінії зіткнення, в тилу вони мають працювати для фронту, донатити. Тобто і наш театр, і театр, де працює дружина, і всі інші зараз дають спеціальні вистави, які збирають великі кошти для фронту, для наших воїнів.
– Протягом 25 років ви грали у Київському академічному театрі драми й комедії на лівому березі Дніпра. А з 2022 року перейшли у Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Зараз у вас яскраві ролі у найгучніших постановках театру: «Конотопська відьма», «Тартюф», «Марія Стюарт», «Украдене щастя», «Візит». З чим пов’язуєте такий сплеск кар’єри?
– Зараз, під час війни, я не став би взагалі казати слово «кар’єра». Ми зараз всі разом. Слава Богу, що захисники дозволяють займатися своєю професією. Це по-перше. По-друге, я вдячний долі, що мене запросили в театр імені Івана Франка і є змога працювати в цікавих виставах, які мають популярність, які допомагають людям переробляти свої відчуття тривоги та непевності у відчуття повноти буття в Україні. Дійсно, можу підтвердити, що саме під час війни й до театру загалом і до наших вистав зокрема існує великий інтерес. Люди хочуть бути одне з одним поруч, сидіти в залі, бути разом, спільно переживати. Може, шукають відчуття єднання.
– На вашу думку, про що має бути українське кіно сьогодні?
– Універсальної формули немає. Українське кіно повинно просто зніматись. Воно повинно бути. Його повинно бути багато. Справа саме в кількості доторків режисерів і акторів до якихось сучасних тем. Це не повинно бути кон’юнктурою, як то кажуть: «вранці в газеті, а ввечері в куплеті». Це можуть бути й вічні теми, але українське кіно – його повинно бути багато. Розумію, що кіновиробництво – це процес, який пов’язаний з великими коштами. Значить треба підтримка, але треба, щоб знімали багато. Час зробить свій відбір. Природньо, щось піде в забуття, але більшість обовʼязково залишаться в історії.
Кохання – як чистота в домі, її потрібно підтримувати
– Підозрюю, що вас нечасто можна побачити вдома. Жінка не скаржиться на ваш характер?
– Авжеж скаржиться, але без характеру не буває людей.
– Скільки років ви разом?
– Офіційно 23 роки.
– Як взагалі вдається мирно жити двом акторам під однім дахом?
– Ми вважаємо один одного гарними акторами, що не дарма їдять свій хліб. Саме ця платформа нас і мирить.
– Поділіться порадою, як зберегти кохання упродовж стількох років?
– Якщо воно справжнє, то його вистачає на довге-довге життя. Це як чистота в будинку. Її треба просто підтримувати. От і все. Повага одне до одного, до того, хто чим займається, повага до особистого і спільного часу – це запорука довготривалих стосунків. Ми займаємося однією справою, тому й уважні одне до одного. Розуміємо, що акторство – це нелегка доля.
– Ваша донька Марія знімалася у кіно, коли була підлітком, потім навчалася в Києво-Могилянській академії на факультеті міжнародних відносин. А що відбувається в її житті зараз?
– Вона навчається в університеті театрального і кіномистецтва їм. Карпенка-Карого на факультеті кіномистецтва (майстерня Сергія Калантая та Інни Капінос), здобуває професію актриси кіно. Коли Марія вийде на професійну сцену, або зайде в кадр, тоді можна вважати, що вона почала свій акторській шлях, і у нас сформувалася справжня акторська династія.
– В одному з інтерв’ю мирного часу ви розповідали, що любите майструвати з дерева. Цікаво, зараз ваше хобі змінилося?
– І зараз приходиться майструвати, і не тільки з дерева. Коли ти хазяйнуєш, підтримуєш лад у місці, де живеш, то звісно кожен день з’являється якась робота. Для хобі залишилось менше часу – з’явився Національний театр ім. Івана Франка. Він потребує дуже багато зусиль, уваги та часу – хочеться виконувати свою роботу якомога якісніше.
– Андрій, в цьому році ви відсвяткували ювілей – вам виповнилося 50 років. Мріям в такий непростий час є місце у вашому житті?
– Мрії обов’язково мають бути: в будь-який час і в будь-якому віці. Але зараз мрію лише про одне – про найскорішу перемогу.
