Анжела Норбоєва, продюсерка та головна режисерка одного з найвідоміших українських музичних фестивалів “Шлягер року”, поділилася історією свого родича, який загинув під час війни. Виявилось, що він брав участь у бойових діях на боці Росії, адже проживав у Бурятії. Крім того, вона розповіла про своє ставлення до Потапа та Олега Винника в інтерв’ю OBOZ.UA.
Батько не відпустив з України
Анжела родом з Бурятії, тому має чимало родичів, які мешкають у Росії. На жаль, деякі з них взяли участь у війні проти України і, за її словами, знайшли свою долю – загинули. Проте продюсерка вважає, що їхня участь в цій війні була примусовою. Вона також провела аналогії між Україною і Бурятією, зазначивши, що остання ніколи не була незалежною і залишається під контролем Росії.
“Мій батько народився в Забайкаллі, у Бурятії, але там прожив лише до 17 років, після чого переїхав до Києва. Він навчався в Академії повітряних сил на авіаційного інженера, служив в Уманському авіаційному полку, потім повернувся до Києва – вже в штаб.
У 1971 році народилася я. У 1980-х йому пропонували переїхати до Москви, мама дуже цього прагнула, але він відмовився: “Хто хоче – їде, а я залишаюся. Я українцем себе відчуваю і не хочу жити ніде більше“. Уся його кар’єра була пов’язана з Україною.
Його братів і сестер в Росії вже немає, залишилися племінники, серед яких є ті, що підтримували нас. Але є і інша історія – один мій далекий родич воював проти України і загинув. Я не знаю точно, чи пішов він сюди добровільно, скоріше за все – примусово. Бурятія – фактично анексована територія, де місцеві жителі живуть під безпосереднім контролем Росії,” – ділиться Норбоєва.
Її батько є суворою людиною, яка заборонила дочці виїжджати з України на початку повномасштабного вторгнення. Він вважає себе важливим членом суспільства і готовий піти на війну, незважаючи на свій вік.
“На початку війни, коли я панікувала й думала виїхати з Києва, тато мені сказав: “Не ганьби нас! Можеш їхати куди завгодно, а ми, чоловіки, залишимося тримати Київ!” Він навіть зауважив, що, якби зараз знову призвали в армію, він би пішов.
Він дуже спокійно оцінює те, що відбувається. Я пам’ятаю, коли вночі стався приліт поблизу нас, сусідка запитала: “Що робити, дядю Гено?” – а він спокійно відповів: “Що ви бігаєте? Йдіть, лягайте спати,” – згадує режисерка.
Плювок у душу людям
Фестиваль “Шлягер року” за багато років свого існування зібрав практично всіх відомих артистів України різних поколінь. Відносини з ними у продюсерки вийшли різні: когось вона сприймає як родича, а когось – із обуренням. Особливо це стосується чоловіків, які залишили Україну та продовжують виступати російською, наче нічого не трапилось.
“Якщо мами виїхали з маленькими дітьми – це зрозуміло. Але коли артист, який є моральним авторитетом для багатьох, покидає країну, це зовсім інша справа. Якби це залежало від мене, я би їх назад на сцену не пустила – точно. Хоча впевнена, що не повернуться. Вони, певно, сподіваються, що війна закінчиться, і знову завітають, щоб “косити бабло”.
Виходить, вони експлуатували любов і підтримку прихильників, а коли настав час бути поруч із країною, просто поїхали. Тепер, живучи за кордоном, розповідають нам, що так треба любити Батьківщину. Хтось із команди Винника навіть написав: “Ну нічого, закінчиться війна – наш герой приїде”. Це просто неповага, плювок у душу тим, хто втратив рідних і домівки, чиї близькі воюють на фронті. Жити, відчуваючи комфорт за кордоном, і співати російською – це просто жахливо,” – підкреслює продюсерка.
