Найбільша ділянка кордону України та Росії – 563 км – у Сумській області. Саме тут на початку повномасштабного вторгнення ворожі війська перейшли кордон і потім майже два з половиною роки кошмарили артилерією прикордонні райони. Але справжнє пекло на Сумщині почалося після Курської операції ЗСУ. Ворог б’є з усього, що має в арсеналі: артилерія, КАБи, ракети, шахеди. На значній частині Сумської області, не лише безпосередньо у прикордонні, жити неможливо. Але й з евакуацією є проблеми, від яких голова кругом. Про це у репортажі Інформатора.
«До нас у двір прилетів дрон, винесло вікна та двері. Але тато з дідусем усе відремонтували»
Селище Хотінь розташоване приблизно за 20 км від обласного центру та за 12 км від кордону з РФ. Відразу за ним знаходиться Юнаківка, де до війни працював автомобільний прикордонний перехід до Росії «Юнаківка – Суджа». Після початку Курської операції Хотень фактично опинилася на лінії фронту. Канонада тут не вщухає.
В’їжджаючи в село, я очікувала, що зустріну кількох людей похилого віку, які відмовляються залишати свої будинки, навіть попри загрозу для життя. Але селище виявилося живим! Тут працюють магазини та ходять маршрутки до Сум. А головне, не видно воєнної розрухи. Одразу після прильотів місцеві жителі все прибирають та відновлюють.
– Моя мама викладає у місцевому ліцеї, а тато електрик, – розповідає 17-річна Марія. – Вдень вони тут працюють. А ввечері їдуть до Сум, де ми орендували квартиру. Бабуся з дідусем постійно ночують у нашому будинку в селі. Нещодавно до нас у двір прилетів дрон, вибуховою хвилею винесло вікна та двері. Але тато з дідусем усе відремонтували. Звісно тут дуже страшно! Але я не можу не приїжджати додому. Навчилася спати під звуки вибухів. Думаю, що вже можу відрізнити: КАБ вибухнув чи дрон.
У магазині я зустрічаю сімейну пару за тридцять – Ксенію та Миколу. Виїжджати із села вони не збираються.
– А куди нам їхати? Ми люди небагаті, грошей на орендоване житло в нас немає. Працюємо у місцевій агрофірмі. Наше начальство теж нікуди їхати не планує.
Залишається вдома й місцевий єгер, 65-річний Петро. 7 березня 2022 року, коли через Хотень проходили російські колони, він зібрав та очолив місцевих мисливців. Чоловіки дістали рушниці та взяли в полон 11 росіян, які їхали танковою колоною на бензовозах. Пізніше передали полонених до Сумської тероборони.
– Нібито їх потім на наших бійців обміняли, – розповідає Петро.
Коли починаються обстріли, Петро з дружиною навіть не спускаються в підвал. Каже, будували його, щоб картоплю зберігати, а не від бомб ховатись.
– Ми вже звикли на війні жити, – посміхається, єгер. – Син у мене майже 11 років воює – з 2014 року. А донька із зятем орендували житло у Сумах. Внучці нещодавно 7 виповнилося, вона дуже боїться вибухів. Але все одно проситься до бабусі з дідусем. Ось сьогодні разом із батьками до нас приїхала.
На перший погляд, може здатися, що люди в Хотені семижильні. Ані КАБів, ані дронів не бояться. Але швидше за все вони залишаються в селі лише тому, що не мають іншого виходу, приховуючи за бравадою повну безвихідь.
«Все життя будинок будувала, а тепер йду світом з торбою жалітися»
Центр для біженців знаходиться в самому серці міста Суми, у симпатичній одноповерховій будівлі із синім скляним куполом. Раніше тут був торговий павільйон. А тепер встановлені робочі місця для соціальних робітників.
– У нас біженці можуть оформити ВПО та документи для отримання одноразової допомоги від ЮНІСЕФ у розмірі 10 800 грн, – пояснюють мені чиновники.
Ще в центрі працюють волонтери, які роздають «гуманітарку»: ковдри, рушники та продуктові набори. Постійно чергують психологи з громадської організації «Рибалки України». Вони спілкуються з охочими прямо на місці.
Спочатку мені здається, що життя в центрі вирує і робота з біженцями організована на найвищому рівні. Але виявляється, що для більшості біженців допомога закінчується саме на «гуманітарці». Річ у тім, що ВПО – щомісячна фінансова допомога від держави тимчасово переміщеним особам (2 тис. грн – для дорослих та 3 тис. грн для інвалідів та дітей) можлива лише для мешканців сіл, що перебувають у 10 км зоні від кордону. А центр заповнений жителями селища Річки, яким, як, втім, і мешканцям Хотені, допомоги не побачити – ці села розташовані за 14 км від кордону.
– Учора у нас у селі було особливо страшно, – каже 58-річна мешканка Річок Людмила Винниченко. – І КАБи, і дрони… Сусіди кажуть, 27 КАБів за добу. Можливо перебільшують, не знаю. Я чула “бух-бух-бух” і гуркіт жахливий. Дуже близько! Вирішила, що росіяни наступають – кінець нам. Але, дякувати Богу, вижили. Щойно вщухло, до Сум вирушили. Тут усе наше село зараз зібралося.
Чому мешканцям Річок не дають ВПО жінка не розуміє.
– Я, м’яко кажучи, здивована, – каже вона. – Хіба 4 км впливають на обстріл? У нас сіло примикає до гори, за горою ліс і річка, та ще одна гора – і вже Росія починається. Ми з односельцями заяви на ВПО все ж таки написали. А що як влада передумає?
Сусідка Людмили – 60-річна Світлана плаче:
– Я все життя дім будувала, а тепер піду світом з торбою жалітися. Моїм онукам 11 та 16 років, що з нами буде?!
Жителі Річок кажуть, що зв’язку у них у селі вже давно немає, світла не буває по 5 днів поспіль. Магазин працює лише один, але до нього вже прилітало. Клуб згорів після удару. Лікарню шахед розбив. Хати поки що стоять, але більшість із них постраждали.
Як бухне, вибуховою хвилею піднімає шифер на дахах. Потім вітер подує і нема даху – злетів. Вікна теж вибило у багатьох. Люди закривають їх спеціальними щитами з ДСП.
Виїжджали із села самостійно. Дехто не побоявся сісти в маршрутний автобус, хоча нещодавно по одному з них вдарив дрон і троє людей отримали поранення. Інші на власному автотранспорті.
– У Сумах ми оселилися у подруги, – розповідає 35-річна Світлана, вона теж із Річок, а в обласному центрі винаймає 1-кімнатну квартиру площею 20 кв. м. – Зараз нас там сім дорослих та троє дітей. Тяжко звичайно. Але ми можемо розраховувати тільки самі на себе.
Вирішує свої проблеми самостійно й Людмила Винниченко:
– Ми до друзів попросилися на постій, – каже вона. – Раніше, коли сильно стріляли, ми з чоловіком сідали в машину та їхали подалі від села, а потім поверталися додому. Але тепер так не вийде, у Річках справжнє пекло.
Через ситуацію у прикордонні, у Сумах злетіли ціни на житло. Ще у липні, до початку Курської операції, орендувати двокімнатну квартиру можна було за 5-6 тис. грн на місяць. Нині ж ціни стартують від 10 тис. грн. При цьому треба одразу віддати господареві гроші за 2 місяці. Ще й віддячити ріелтору – 50% від щомісячної оплати. Простіше кажучи, на старті треба щонайменше 25 тис. грн. Для селян це величезні гроші.
До того ж навіть дорогих квартир у Сумах вже немає. Все, що було, вже здано. А їхати з області люди не хочуть.
– У центрі для біженців пропонують нам їхати до інших регіонів країни, – зітхає Людмила Винниченко. – Дають список громад, де є занедбані хати. Але ж це треба все з нуля починати! А коштів на відновлення «убитого» будинку десь на Закарпатті ми не маємо. Ми з чоловіком 30 років свій будинок зводили! Навіть сходи в хату зробили так, щоб у старості було легко підніматися. До того ж у нас там господарство, яке нас годує!
«Все нормально, дрони літають, а ми картоплю копаємо!»
Не прагнуть на чужину і ті мешканці Сумщини, які мають право на статус ВПО.
– Я ці пільги навіть не оформлював, – каже мешканець села Степове, що знаходиться за 450 метрів від кордону і раніше називалося Ленінським, 55-річний Федір. – Орендував мікроскопічну «гостинку» у Сумах для старого батька. А ми із 15-річним сином вдома займаємося господарством. Якщо покинемо цього, не проживемо. Ну, отримали ми ВПО – 7 тисяч на місяць. А що далі? Навіть на оренду квартири не вистачить. Ціни на продукти шалені. На ліки для батька у мене не менш ніж 5-6 тис. грн щомісяця йде…
– Але ж ви з сином можете загинути!
– Та все нормально, дрони літають, а ми картоплю копаємо! – іронізує Віктор. – Дах у будинку знесло, вікон немає, ми їх плівкою затягли і ночуємо. Якщо зовсім холодно, я 50 грам випиваю. А син чай п’є… От тільки Петра Івановича шкода. До 60 років мало не дожив.
– А хто такий Петро Іванович?
– Голова нашої агрофірми. Він разом із сестрою із Сум до села своєю машиною їхав і в машину дрон прилетів. Дах в автомобілі знесло, Петро Іванович отримав страшенні поранення. Я якраз мимо проїжджав велосипедом. Кинувся до нього, намагався кров зупинити, кишки всередину запихав, але 15 хвилин він прожив і помер у мене на руках. Сестра його теж зазнала важких осколкових поранень, але вижила. Ми з сусідами її до Сум до лікарні відвезли.
Ще 30 вересня на Сумщині оголосили примусову евакуацію дітей із батьками з дев’яноста прикордонних населених пунктів у Білопільській, Ворожбянській, Краснопільській, Миколаївській, Миропільській, Юнаківській та Хотинській громадах. З найнебезпечніших районів людей вивозять поліцейські з підрозділу «Білий янгол», а також «Червоний хрест». Далі вони дістаються до центру для біженців у Сумах безкоштовними автобусами, що надає місцева влада.
За офіційними даними Сумської військової адміністрації, за минулий місяць із прикордоння евакуйовано 497 дітей. Але 330 дітей все ще знаходяться на лінії вогню. Та й діти, що виїхали, разом з батьками, через тиждень – другий, повертаються додому. І це при тому, що соціальні робітники загрожують людям позбавленням батьківських прав! Також сім’ї, що повернулися потім додому, автоматично позбавляються допомоги ВПО. А значить, і шансів орендувати житло в інших регіонах України, якщо обстріл стане ще сильнішим, вони не мають.
– Після літнього рейду РДК у РФ, росіяни знищили у нас у СМТ Велика Писарівка всю інфраструктуру, – зітхає головний редактор місцевої газети Олексій Пасюга. – Люди спочатку злякалися й виїхали, але потім повернулися. Зрозуміли, що їхати нікуди й нема за що. Живуть удома попри те, що російські дрони за мопедами та машинами із хлібом ганяються! Обстріли з артилерії у нас щоденні. КАБи теж щодня прилітають.
«Ми з 11 дітьми в одному крилі гуртожитку, а військові в іншому!»
Втім, тим, хто таки наважився на евакуацію, теж несолодко. Ще у середині серпня біженців безкоштовно селили до гуртожитків в обласному центрі. Але тепер там нема вільних місць. Крім того, ці гуртожитки розташовані в районах, що під обстрілами – і крім біженців там ночують військові. Відповідно, гуртожитки можуть стати ціллю ворожих дронів та ракет.
– Ми тут із серпня, – розповідає 71-річна мешканка села Могриці Алла Петрівна Баруха. – Я, 14-річна онука Лера та кіт Рижик. Після того, як у нас у селі дрон розбив школу і загинули два брати – вони проходили повз школу в момент прильоту, одному було 6 років, другому 20 – нас сюди примусово евакуювали. Годують безкоштовно один раз на день. Ставляться добре. Щоправда, ВПО і допомогу від ЮНІСЕФ ми так і не отримали. Чому, не знаю. Могриця знаходиться за 7 км від кордону.
– Я всіх прошу знайти нам житло, – зітхає мати одинадцяти дітей Фатіма. – Але поки що не виходить. Ось і сидимо тут уже майже три місяці. Ми у лівому крилі, військові у правому. Хіба ж так можна? До речі на Сумщину ми втекли 2014 року з Луганської області – орендували хату у селі Угроїди Краснопільського району. Але зараз там так літає, що перебувати неможливо. А таких грошей, щоб у Сумах житло винаймати, я не маю – надто дорого. Страшно, звісно, тут із дітьми бути. Але де ж вихід? Добре, що хоч такий дах над головою є.
– Я думаю, що у нас з онукою тут не менше шансів загинути, ніж удома – каже Алла Петрівна. – Якщо ми з Лерою не отримаємо гроші – повернемося додому, до Могриці. Хай буде, що буде…
Ще один безкоштовний притулок для біженців – розташований в одній із районних поліклінік Сум, яку орендує міська громадська організація «Плурітон». Ця структура існує на міжнародні гранти та надає переселенцям безкоштовне дворазове харчування та догляд. Тому відправляють сюди здебільшого інвалідів чи багатодітні сім’ї. Та й ті мають право провести тут не більше ніж тиждень.
Так само як і заселені біженцями гуртожитку, притулок знаходиться в одному з найбільш обстрілюваних районів Сум – всього за 20 км від кордону з РФ. Нещодавно в розташований по сусідству з притулком дитячий садок прилетіла ракета. Були неподалік і прильоти дронів.
– Ми з дітьми у «Плурітоні» провели тиждень, – розповідає мати п’ятьох дітей із Річок Катерина Халява. – Весь час чули, як працює ППО та звуки вибухів. Діти плакали – страшно! Будівля центру давно потребує ремонту. Тріщини у стінах, дірки у стелі. Тож у палатах було дуже холодно. Я боялася купати молодших дітей [одному трохи більше як рік, другому чотири роки]. А що як застудять? Їжі дітям не вистачало. Вони ж ростуть і постійно хочуть їсти. Поки ми там були, витратила не менше ніж 6 тис. грн на покупку продуктів. Для нас це багато. Купила чайник, волонтери мені претензії висунули. Мовляв, не можна…
Через тиждень Катерина Халява скористалася пропозицією соціальних робітників та переїхала з «Плурітону» в будинок у Роменському районі Сумської області, який вони знайшли спеціально для її родини.
– Будинок кривий, з тріщиною в стіні, – продовжує Катерина. – Знаходиться на хуторі за 50 км від Ромнів. Найближчі аптеки, магазини та лікарня – у райцентрі. Як туди діставатися? Якщо хтось із дітей захворіє, без машини – незрозуміло. Газу в будинку не було, довелося підключати. Потім прийшла господиня хати й каже: місяць можете пожити безкоштовно, а потім купуйте – 110 тис. грн. Я порадилася із чоловіком, він воює, вирішила шукати житло у Сумах. Звідти додому їздити простіше, лише 40 км. До того ж там у мене покинуте господарство. Та й теплі речі дітям треба взяти. Коли поліція нас вивозила, нам дозволили взяти лише дві сумки з речами.
“За 2, 5 роки повномасштабної війни держава не зробила нічого, щоб допомогти мирним людям вижити”
Слухаючи Катерину, я згадую свою поїздку до села Хотінь та слова єгеря Петра:
– Це не евакуація, а лохотрон! – вважає він. – Суцільна профанація. Гірка правда полягає в тому, що майже за 2,5 роки повномасштабної війни держава не зробила нічого, щоб допомогти мирним людям вижити.
Справді, невже плануючи Курську операцію, влада не розуміла, що буде після її початку із мешканцями Сумщини? Чому не підготувалася до напливу біженців?
Про можливу евакуацію великих міст Сумської області (наприклад, прикордонних Шостки чи Глухова) чиновники, здається, взагалі не замислюються. А жити там стає дедалі важче. Через КАБи люди годинами не можуть вийти з підвалів. Чи не щодня місцеві ТГ-канали публікують інформацію про руйнування, поранених та загиблих. Дістається й обласному центру, днями внаслідок прямого влучення дрона до житлового будинку в Сумах, загинули дві жінки та 14-річна дівчинка.
В надії дізнатися про план чиновників з питання евакуації «Інформатор» звернувся з офіційним запитом до ОВА Сумської області. Але так і не дочекався відповіді. А неофіційно, джерело в Сумській ОВА висловилося ось так:
– У країні йде війна. Всім зараз тяжко. Так що не чекайте чудес.
Виходить, попри Євромайдан і події, що послідували за ним, людське життя в Україні, як і раніше, нічого не варте.
Звісно, не зовсім коректно порівнювати нашу країну з Ізраїлем. Проте, перш ніж розпочати бойові дії з «Хезболлою», влада евакуювала всі кібуци та місто Кір’ят – Шмоне на півночі Ізраїлю. Чи не пів року люди жили у приватних п’ятизіркових готелях із триразовим харчуванням. А тепер щомісяця отримують допомогу, що дозволяє їм орендувати житло.
В Україні безліч санаторіїв та профілакторіїв у порівняно безпечному західному регіоні. Можливо, якби держава задумалася про податкові преференції для їхніх власників, можна було б за ізраїльським зразком вирішити проблему хоча б з дітьми, старими та інвалідами з прикордоння?
А там дивишся, зрозуміли б як поселити та працевлаштувати решту біженців? Наприклад, зайняти їх з виробництва зброї для фронту? Як кажуть, було б бажання…
Київ – Суми.
